Рекурсія - Крауч Блейк Страница 30

Баррі досягає кінця коридору — і йому серце падає. Меґан лежить на лінолеумі, Джулія схилилася над нею, гладить її по голові. Очі в Меґан розплющені, і на одну нестерпну мить Баррі здається, що вона померла.

Меґан кліпає.

Баррі обережно підіймає її праву руку, шукає на зап’ястку пульс. Сильний, може, навіть занадто, і дуже прискорений. У голові спалахує запитання: що саме пригадала Меґан? Мить зіткнення з двотонною машиною, що мчить зі швидкістю шістдесят миль на годину? Відключення свідомості? Чи те, що було потім? Як це воно — згадати власну смерть? На що схожі спогади про небуття? На чорноту? Ніщоту? «Неможливо, — вирішує Баррі, — це все одно, що уявити ділення на нуль».

— Меґан, — тихенько кличе він, — ти мене чуєш?

Меґан ворушиться, її очі зупиняються на Баррі, погляд стає осмисленим — вона ніби впізнала його.

— Та?

— Тут я і мама, дорогенька.

— Де я?

— У своїй квартирі, на підлозі у ванній.

— Я мертва?

— Ні, звісно, ні.

— Тут щось таке згадалося. Раніше цього не було. Мені було п’ятнадцять років, я йшла в «Дейрі квін», до друзів. Ішла, тринділа телефоном, не роззираючись, стала переходити дорогу. Пригадую ревіння двигуна. Я обернулася і бачу: фари! Пригадую удар машиною, а потім я лежу на спині й думаю: «Яка я дурна!» Сильного болю не було, але я не могла ворухнутись, і все потемніло. Я нічого не бачила та зрозуміла, що далі. Я зрозуміла, що це все, кінець. Я точно не мертва?

— Ти тут, зі мною і мамою, — переконує Баррі. — І ти цілком жива.

Очі в Меґан бігають туди-сюди, вона немов комп’ютер, що обробляє дані.

— Я вже не знаю, що тут справжнє, а що ні, — каже вона.

— Ти справжня. Я справжній. Ця мить теж справжня.

Та навіть кажучи це, Баррі не впевнений, що все так і є. Він переводить погляд на Джулію, відзначає її схожість із колишньою Джулією, тільки в її очах з’являється чорний тягар доччиної смерті.

— Які спогади здаються тобі реальнішими? — питає він у Джулії.

— Усі вони однаково реальні, — каже Джулія. — Просто я існую в тій реальності, де Меґан жива. І слава Богу, що це так! Але в мене таке відчуття, ніби я жила і там, і тут. Що ж це з нами коїться?

Баррі робить довгий видих і спирається на двері ванної кімнати.

— Там… навіть не знаю, як назвати це… там, у минулому житті, де Меґан загинула, мені дісталася справа, пов’язана із синдромом хибної пам’яті. В ній були розбіжності. І от одного вечора — якраз сьогодні — я знайшов дивний готель. Мене там чимось накачали. Коли я отямився, то вже був прив’язаний до крісла, і якийсь тип пригрозив, що вб’є мене, якщо я не розповім йому в подробицях про той вечір, коли загинула Меґан.

— Навіщо?

— Якби я знав… Я ж навіть імені його не знаю. А потім мене помістили в камеру, що повністю ізолювала від світу. Дали якийсь конячий релаксант, зупинили серце. Коли я помирав, то ніби наново переживав ті спогади, які описав, яскраві, виразні. Не знаю, як це пояснити, але свідомість мене-п’ятдесятирічного… переселилася в мене-тодішнього, де мені було тридцять дев’ять років.

Очі в Джулії стають як блюдця. Меґан сідає. А Баррі розповідає далі:

— Знаю, що це прозвучить як маячня, але я несподівано повернувся в той вечір, коли загинула Меґан. — Він переводить погляд на дочку. — Ти щойно вийшла з дому. Я побіг за тобою і наздогнав за кілька секунд до того, як ти мала переходити дорогу і потрапити під «мустанг», що летів, не скидаючи газу. Пригадуєш?

— Щось таке пам’ятаю. Ти ще був тоді якийсь надто збуджений.

— Ти врятував її, — каже Джулія.

— Тоді мені весь час здавалося, що це сон або якийсь химерний експеримент, і все от-от закінчиться. Але минали дні. Тоді місяці. Тоді роки. І я… ну, я втягнувся в життєву колію. Життя йшло своїм звичаєм, і по деякім часі я вже навіть не згадував про те, що пережив. А три дні тому знову…

— А що було три дні тому? — цікавиться Меґан.

— У Верхньому Вест-Сайді жінка стрибнула з хмарочоса. Власне, з того я й почав розплутувати клубок хибних спогадів. Я неначе прокинувся після довгого сну. Сну завдовжки із життя. Якраз сьогодні був той вечір, коли я повернувся в ту, іншу реальність.

Баррі дивиться Джулії в очі й не може сказати, чого в них більше: недовіри чи шоку?

Погляд у Меґан посклянів.

— Я маю бути мертвою, — каже вона.

Баррі заправляє волосся їй за вуха, як частенько робив, коли дочка була маленькою.

— Ні, ти маєш бути там, де ти є. Ти жива. І це все по-справжньому.

Того ранку Баррі не йде на роботу, і не лише тому, що повернувся додому тільки о сьомій ранку.

Він серйозно побоюється, що вчора ввечері так само і в його колег могли з’явитися спогади про загибель Меґан — хибні спогади про одинадцять років, де його дочки вже не було серед живих.

Коли він прокидається, його телефон аж розривається від повідомлень, які надіслала добра частина контактів: пропущені дзвінки, голосова пошта, скорботні СМС із приводу втрати дочки. Баррі не відповідає на жодне з них. Спершу він мусить переговорити із Джулією і Меґан. Треба домовитись, що всі вони казатимуть одне й те саме. Але що? Баррі цього не знає.

У Нохо він заходить до бару за рогом будинку Меґан. Дочка та Джулія вже там, чекають на Баррі в кутовій кабінці. Поряд відчинені двері до кухні, звідки струмує жар від печі, чутно стукіт каструль та шкварчання пателень.

Баррі кидає пальто на лавку, сідає біля Меґан.

Вигляд у неї прибитий, вираз розгубленості й шоку досі видніється на обличчі.

У Джулії вигляд не набагато кращий.

— Як ти, Меґс? — питає Баррі, але дочка отетеріло дивиться на нього, її погляд порожній.

Він обертається до Джулії.

— Ти розмовляла з Ентоні?

— Я не змогла до нього додзвонитися.

— З тобою все гаразд?

Вона хитає головою, очі в неї блищать.

— Сьогодні не про мене треба думати.

Вони замовляють їжу та напої.

— Що будемо казати людям? — запитує Джулія. — У мене сьогодні більше дюжини дзвінків.

— Те саме, — каже Баррі. — Думаю, поки що треба стояти на тому, що це СХП. Принаймні про нього вони щось можуть знати.

— Баррі, а може, просто розповісти людям, що з тобою сталося? — питає Джулія. — Про той дивний готель, і про крісло, і ще про те, що ти живеш ці одинадцять років уже вдруге?

Баррі пригадує застереження, дане йому в той вечір, коли він повертався у спогад про загибель Меґан.

«Нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому».

— Те, що ми знаємо, це справжня бомба, — каже він. — Нікому нічого не треба казати. Просто спробуйте жити так, ніби нічого не сталося.

— Як? — запитує Меґан. Її ледве чути. — Я не знаю, що мені взагалі тепер думати про своє життя.

— На початках буде непросто, — каже Баррі, — але поступово ми всі втягнемося. Уже що-що, а пристосовуватися людина вміє, так?

Раптом офіціант поблизу випускає з рук тацю з напоями.

У Меґан з носа йде кров.

У Баррі в голові, десь за очима, спалахує біль. Джулія за столом навпроти явно відчуває щось подібне.

Бар замовкає, розмови вщухають — усі сидять принишклі за столами.

Тишу порушують лише музика з колонок і бубоніння телевізора.

У Меґан тремтять руки.

У Джулії теж.

І в Баррі.

На екрані телевізора над барною стійкою диктор із закривавленим обличчям дивиться в камеру і намагається добрати слів:

— Е, гм… якщо чесно, я не знаю, що сталося. Але щось точно сталося…

Далі з’являються кадри прямої трансляції, на екрані — південна околиця Центрального парку.

На Західній 59-й вулиці стоїть будівля, якої ще хвилину тому там не було.

Понад дві тисячі футів — однозначно найвища споруда в місті. Складається вона з двох башт, одна з яких стоїть на Шостій авеню, а друга — на Сьомій. Вгорі вони з’єднані, нагадуючи видовжену перевернену літеру U.

Меґан видає щось схоже на собаче скиглення.

Баррі хапає пальто і виходить з кабінки.