Рекурсія - Крауч Блейк Страница 29

І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?

Є повідомлення від неї:

«Я рада. Дякую. Навзаєм».

Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.

Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.

Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:

— Що там коїться?

Той лише махає рукою: їдь, мовляв.

Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:

— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.

— Що там сталося?

— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.

— З якої?

— Он того хмарочоса, бачите?

Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.

— Який поверх? — запитує він.

— Що, вибачте?

— З якого поверху вона стрибнула?

Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.

— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.

Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.

Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.

Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.

Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.

Жінка ніби просто заснула.

Ангел, що впав з небес.

Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.

Проте було в цих одинадцяти роках щось від сну. Його захопили побутові дрібниці, і без відчутного зв’язку з життям, з якого він був вирваний, було надто просто перенести все, що сталося, в глибини свідомості й пам’яті.

Однак сьогодні вранці, сидячи в кав’ярні на березі Гудзону разом із Джулією та Меґан, у двадцять шостий день її народження, Баррі зі сліпучою ясністю відчуває, що вдруге проживає цей момент.

Усе повертається до нього спалахом кришталево прозорої пам’яті. Він і Джулія сиділи за столиком неподалік від цього місця і фантазували, ким стала б Меґан, якби не загинула. Баррі переконував, що юристкою.

Вони трохи над цим посміялися, згадали, як дочка протаранила машиною гаражні двері, та розійшлися, обмінявшись парою спогадів про сімейний відпочинок у верхів’ях Гудзону.

Тепер дочка сидить навпроти нього, і вперше за тривалий час він ошелешений її присутністю. Самим тим фактом, що вона існує. Відчуття таке саме сильне, як і в перші дні після його повернення до спогаду, коли кожна мить виблискувала, наче Божий дар.

О третій ночі Баррі прокидається від стуку в двері.

Він викочується з ліжка, помалу викараскуючись із укривала сну, хитаючись виходить із кімнати. Його чотирилапий друг Джим-Боб, узятий з притулку для собак, скаженіє під дверима.

Баррі визирає у вічко — і сон наче вітром здуває. У тьмяному коридорному світлі стоїть Джулія. Він одсуває засув, знімає ланцюжок і відчиняє двері. Очі Джулії запухли від плачу, волосся скуйовджене, пальто вдягнуте поверх піжами та припорошене снігом.

— Я дзвонила тобі, — каже Джулія. — Але ти вимкнув телефон.

— Що сталося?

— Можна зайти?

Баррі відступає, і вона заходить у квартиру. Погляд — напружено-несамовитий. Баррі легенько бере Джулію за руку та підводить до дивана.

— Джул, ти мене лякаєш. Щось сталося?

Вона дивиться на нього і тремтить.

— Ти чув про синдром хибної пам’яті?

— Так, чув, а в чому річ?

— Схоже, в мене саме він.

У Баррі всередині все стискається.

— Чому ти так думаєш?

— Прокинулася годину тому. Голова тріщить, перед очима якісь спогади, неначе з іншого життя. Сірі, хаотичні… — Її очі наповнюються слізьми. — І Меґан там мертва — машина збила, коли вона ще вчилася у школі. А ми з тобою розійшлися через рік після аварії. Я вийшла заміж за якогось Ентоні. Все так реально. Ніби я справді через це пройшла. Вчора ми з тобою сиділи в тій самій кав’ярні на річці, але тільки без Меґан. Вона вже одинадцять років як загинула. А зараз прокидаюся — в ліжку я сама, поруч ніякого Ентоні — і розумію, що насправді ми вчора обідали втрьох. І Меґан жива. — Руки Джулії ходором ходять. — Баррі, де тут правда? Які спогади справжні? — Вона от-от зірветься. — Наша дочка жива?

— Так.

— Але ж я пам’ятаю, як ми їздили до моргу. Я бачила її понівечене тіло. Вона загинула. Я все так пам’ятаю, ніби це було вчора. Мене довелося виводити. Я кричала не своїм голосом. А ти це пам’ятаєш чи ні? Це було насправді? Ти пам’ятаєш, як її не стало?

Баррі сидить у трусах на дивані й раптом прозріває, що все це разом складається в якусь кошмарну картину.

Три доби тому Енн Восс Пітерс викинулася з даху По-білдингу. Вчора він обідав з Меґан і Джулією. А звідси витікає, що сьогодні ввечері він був повернений у спогад, коли востаннє бачив дочку живою. Друге настання цієї миті, напевне, й породило всі спогади Джулії про примарну реальність, де загинула Меґан.

— Баррі, я що, втрачаю розум?

І тут його прошибає: якщо є спогади у Джулії, то й у Меґан вони також є.

Він обертається до жінки.

— Нам треба йти.

— Чому?

Баррі підводиться.

— Негайно. Вже.

— Баррі…

— Слухай мене: ти не втрачаєш розуму. Це не божевілля.

— Ти теж пам’ятаєш, що вона загинула?

— Так.

— Як таке може бути?

— Присягаюся, я все поясню, але зараз нам треба їхати до Меґан.

— Чому?

— Тому що вона відчуває те саме, що й ти. Вона згадує свою смерть.

Баррі крізь снігову хугу виїжджає на порожнє о цій порі Вест-Сайдське шосе. Шлях лежить на південь від Вашингтон-Гейтс і Північного Мангеттену.

Джулія говорить у телефон, який тримає біля вуха:

— Меґан, будь ласка, задзвони мені, коли почуєш це. Я хвилююся. Ми з татом їдемо до тебе. — Обертаючись до Баррі, вона каже: — Напевне, просто спить. Ніч все ж таки.

Вони їдуть порожніми вулицями Нижнього Мангеттену, що прорізають район Нохо. Шини ковзають по слизькій бруківці.

Баррі зупиняється перед будинком Меґан, вони виходять під густий сніг.

П’ять разів він натискає кнопку домофона, але Меґан мовчить. Він повертається до Джулії.

— Ти маєш ключ?

— Ні.

Баррі починає дзвонити в інші квартири, і нарешті їм хтось відчиняє.

Меґан живе в непоказному будинку без ліфта, який звели ще до війни.

Баррі та Джулія проносяться шістьма прогонами похмурих сходів, вибігають на останній поверх і біжать далі тьмяно освітленим коридором. Квартира Меґан — у самому кінці. Велосипед дочки стоїть біля вікна, що виходить на пожежну драбину.

Баррі гамселить у двері кулаком. У відповідь — тиша. Тоді він відступає і з розгону б’є в двері ногою. Біль гострим списом пронизує ногу, але двері тільки здригаються.

Він б’є знову, цього разу сильніше.

Двері нарешті розчиняються, і вони вдираються в нутряну темряву.

— Меґан! — Баррі навпомацки знаходить вимикач, лампа освітлює маленьку студію. Праворуч ніша з ліжком — порожньо. Мінікухня ліворуч — також. Наприкінці куцого коридорчика — ванна кімната.

Баррі кидається туди, але його випереджає Джулія, голосно вигукуючи доньчине ім’я.

Перед дверима вона падає навколішки.

— Боже мій, Меґан, кохана, я тут! — голосить.