Рекурсія - Крауч Блейк Страница 51

— Так от про що ти думаєш ті останні години, які ми проводимо разом?

Вона торкається його щоки.

— Ти не один десяток літ ділив зі мною тягар цього крісла. Ти знав, що наближається цей день, що він напевне означатиме кінець усьому, і мені доведеться повертатися у вісімдесят шостий і починати все знову.

— Гелено…

— Ти хотів, щоб ми мали дітей, а я ні. Ти поступився своїми бажаннями, аби лише допомогти мені.

— Це був мій вибір.

— Наступного разу ти зможеш жити інакше, не знаючи про те, що має статися. От і все, що я хочу сказати. Ти зможеш мати все, що ти…

— Ти все хочеш зробити без мене?

— Ні. Я хочу дихати тим самим повітрям, що й ти, кожну хвилину, кожен день життя, байдуже, скільки часових ліній доведеться змінити. Тому я насамперед і знайшла тебе. Але це крісло — мій особистий хрест.

— Я тобі не потрібен.

— Ти не так мене зрозумів. Звичайно, ти мені потрібен. Мені потрібне твоє кохання, потрібен твій розум, твоя підтримка — все. Але мені потрібно, щоб ти знав…

— Гелено, не треба.

— Таж дай сказати! Досить і того, що я змушена бачити, як крісло руйнує весь світ. Через мій витвір люди стрибають з вікон. А бачити, як руйнується життя людини, яку любиш, — це взагалі за межами.

— Життя з тобою — не зруйноване життя.

— Але ж ти знаєш, чогось іншого вже не буде. Ми застрягли в цій петлі завдовжки тридцять три роки та шукаємо способу спинити цей день. Слухай, що я кажу: якщо ти схочеш просто прожити, трясця, своє життя без цього геморою, коли потрібно рятувати світ, щоб він не навернувся, це нормально.

— Подивися на мене.

Вода, яку Гелена бризкала на обличчя, застигла намистинами на сонцезахисному кремі. Баррі дивиться в її смарагдові очі, чисті, блискучі під сонцем.

— Гелено, я не знаю, як ти це витримуєш. Не знаю, як ти несеш цей тягар. Та поки він лежатиме на твоїх плечах, він лежатиме і на моїх. Ми знайдемо правильне рішення. Як не в наступному житті, то після нього. А як не в тому, то в наступному за ним…

І Гелена цілує його на самій маківці їхнього пагорка.

До дому залишається сто ярдів, коли раптом позаду тишу порушує гудіння вертольота, і незабаром гвинтокрил перетинає пополуднє небо в них над головами.

Баррі спиняється і дивиться, як вертоліт летить у напрямку Тусона.

— «Чорний яструб», — зауважує він. — Цікаво, що сталося в місті?

Тим часом вертоліт нахиляється ліворуч і скидає швидкість, тоді розвертається і прямує до них, знижуючись.

— По наші душі заявилися, — каже Гелена.

Вони щодуху кидаються до будинку. «Чорний яструб» зависає на висоті сімдесят п’ять футів. Ревуть пропелери, здіймаючи хмару піщаної куряви. Баррі досить близько й бачить над полоззям по три пари ніг, що звисають із боків відкритої кабіни.

Миском черевика Гелена чіпляється за припорошений камінь і важко падає на стежку. Баррі підхоплює її під пахви й підводить. Її праве коліно розбите до крові.

— Біжи! — кричить він.

Вони пробігають повз басейн із морською водою та опиняються в патіо, де вранці снідали.

Схожі на мацаки, грубі канати випадають з вертольота, і військові вже ковзають по них до землі.

Баррі відсуває задні двері, і вони мчать через кухню, повертаючи в коридор. У вікна, що виходять на пустелю з іншого боку, він бачить купку озброєних до зубів солдатів у пустельному камуфляжі та бронежилетах. Чітко, як на тренуванні, вони короткими перебіжками просуваються до входу.

Гелена біжить перед Баррі, накульгуючи після падіння.

Вони мчать повз кабінет і гостьову кімнату. В інше вікно Баррі бачить, що вертоліт уже сів на під’їзну доріжку просто за машинами.

Вони зупиняються наприкінці коридору, і Гелена натискає на один з річкових каменів, якими викладено стіни. Стіна повертається, відкриваючи потаємне приміщення.

Гелена та Баррі саме прослизають усередину, коли будинок струшує невеличкий вибух.

І ось вони вже самі, важко відсапуються в чорнильному мороці.

— Уже в домі, — пошепки повідомляє Баррі.

— Можеш знайти вимикач?

Баррі нишпорить рукою по стіні, нарешті натикається на кнопку.

— Ти впевнена, що вони нас не знайдуть?

— Ні, але в темряві я нічого не зроблю.

Баррі натискає вимикач. Угорі засвічується лампа без плафона. Вони стоять у своєрідному передпокої, трохи більшому за кухонну комору.

Перед ними прості на вигляд типові двері — прості, якщо не брати до уваги того факту, що вони важать шістсот фунтів, зварені з грубих сталевих пластин два дюйми завтовшки, а в момент активації десять масивних засувів вистрілюють глибоко в одвірок.

Гелена набирає на клавіатурі код замка, а з коридору долинає гупання як мінімум дюжини ніг.

Баррі уявляє, як вони підбираються до викладеної річковиком стіни, пошепки перемовляються, дзенькають спорядженням і гупають підошвами — щоразу ближче й ближче.

З протилежного кінця будинку, — напевне, зі спальні, — розсипаючись по довгому коридору, лине крик.

— Східний бік — чисто!

— Не може бути. Ми бачили, як вони забігали в будинок. Шафи всі перевірили? Під ліжками дивилися?

Баррі бачить, як Гелена набирає останню цифру на підсвіченому дисплеї.

У передпокої, а може, і далі, чути деренчливе дзижчання поворотних механізмів. Баррі й Гелена переглядаються, засуви відмикаються один по однім зі звуком приглушених пострілів.

З іншого боку від потаємного входу чути жіночий голос:

— Ви чули?

— Це там, за стіною.

І шарудіння рук облицювальним каменем. Гелена відсуває важкі двері. Баррі переступає за нею поріг і потрапляє в інше темне місце саме тоді, коли за ними з тріском розчиняються потаємні двері.

— Там щось є! — кричить невидимий солдат.

Гелена тягне двері на себе, із внутрішнього боку набирає на клавіатурі код, блокуючи двері, і десять потужних засувів із ляском стають на місця.

Коли вона знаходить вимикач, світло вихоплює з пітьми клаустрофобні металеві сходи, які на тридцять футів опускаються під землю.

Вони спускаються сходами, унизу холодніше.

Солдати гамселять у металеві двері.

— Вони зайдуть, це лише питання часу, — каже Баррі.

— Тоді поспішаймо.

На глибині трьох поверхів сходи закінчуються дверним отвором, за яким лабораторія площею дві тисячі квадратних футів.

У ній вони провели більшу частину свого часу за останні півтора десятка років. Це справжній бункер із системою рециркуляції та очищення повітря, автоматичним електропостачанням від сонячних батарей, кухнею, спальнями й запасами продуктів та води на цілий рік.

— Як твоя нога? — запитує Баррі.

— Нічого їй не зробиться!

Вона, кульгаючи, минає крісло Імса, переобладнане на крісло пам’яті, та опиняється у тій частині лабораторії, де вони знімали ментограми та досліджували механізми появи хибних спогадів.

Гелена сідає за термінал і завантажує програму реактивації пам’яті, яка в них завжди напоготові — на випадок таких-от ситуацій. Ментограму зроблено раніше, — перша самостійна поїздка Гелени на автомобілі в день її шістнадцятиліття, — тому вона одразу вирушає до деприваційної капсули.

— Я думав, у нас сьогодні буде більше часу, — каже Баррі.

— Я теж.

Нагорі гримить вибух, від якого труситься підлога та здригаються стіни. Зі стелі, як снігова пороша, сиплеться гіпсовий пил.

Баррі кидається через усю лабораторію до сходів. Тут у повітрі повно куряви, але ні голосів, ні кроків ще не чути.

Коли він повертається до лабораторії, Гелена вже стягнула сорочку, топ і знімає шорти.

Ось вона перед ним, гола-голісінька, застібає шолом. По правій нозі тече кров, на щоках блищать сльози.

Баррі підходить до дружини, обіймає її, аж тут фундамент їхньої підземної лабораторії струшує черговий вибух.

— Не пропусти їх сюди, — просить Гелена.

Вона змахує сльози та цілує його. Баррі допомагає їй залізти в капсулу.

Коли Гелена лягає у воду, він дивиться на неї згори вниз і каже: