Рекурсія - Крауч Блейк Страница 41

Радж підходить до термінала, створює порожній файл для фіксації результатів і бере планшет, з якого віддаватимуться команди.

Сідаючи на табурет поруч із Тімоні, він каже:

— Найкращий спосіб записати спогад, особливо попервах, це описати його на словах. Не обмежуйся тим, що ти бачила й відчувала. Згадуй звуки, смаки, запахи — це критично важливо для яскравого спогаду. Коли будеш готова…

Тімоні заплющує очі, робить глибокий вдих.

Вона розповідає, як стояла біля мідної барної стійки улюбленої забігайлівки в Ґринвіч-Віллідж і чекала на замовлений бурбон. Поруч із нею якась жінка намагалася добитися до бармена і, протискаючись до стійки, ненавмисне зачепила Тімоні. Вона була так близько, що Тімоні відчула запах її парфумів. Жінка обернулася, щоб вибачитися, і їхні погляди зустрілися на кілька секунд. Тімоні знала, що котрогось дня їй доведеться лізти в деприваційну капсулу й там померти. Ця перспектива її водночас хвилювала та лякала. І в бар вона пішла тому, що відчувала: треба з кимось відтягнутися.

— Вона мала шкіру кольору кави з вершками, а губи просто вбили мене наповал. Страх як хотілося її торкнутися. О боже, я була на все готова заради неї, та я просто всміхнулася і сказала: «Усе нормально, нічого страшного!» Життя складається з тисяч таких дрібниць, про які потім гірко шкодуєш, скажіть?

Тімоні розплющує очі.

— Ну як?

Радж підносить угору планшет і показує всім: число синапсів — 156.

— Цього досить? — запитує Шоу.

— Усе, що перевищує сто двадцять, міститься в безпечній зоні.

Він втикає катетер у ліве передпліччя Тімоні, під’єднує інжектор.

Вона підводиться, скидає форму, іде до капсули.

Радж піднімає віко люка, Шоу допомагає їй залізти всередину.

Коли Тімоні поринає в солону воду, він дивиться на неї та питає:

— Про що ми говорили, не забула?

— Аж ніяк. Хоч не знаю, чого сподіватися.

— Якщо чесно, ніхто з нас не знає. Ну все, побачимось на тому боці.

Радж замикає люк і повертається до термінала. Шоу сідає біля нього. Гелена теж підходить, дивиться на монітори. Протокол реактивації вже запущено, Радж ще раз перевіряє дози рокуронію та тіопенталу натрію.

— Містере Шоу? — говорить Гелена. Той обертається до неї. — У цей момент ми єдині на світі, кому підконтрольне це крісло.

— Сподіваюся, так.

— Благаю вас, будьте з ним обережні. Досі його використання не приносило нічого, крім хаосу та болю.

— То, може, просто не в ті руки потрапляло?

— Людство ще не досить мудре, щоб розпоряджатися такою силою.

— От я й хочу довести, що ви помиляєтесь.

Гелена мусить зупинити це, але біля входу двоє озброєних охоронців. Якщо вона бодай рипнеться, вони будуть тут за мить.

Радж бере гарнітуру й говорить у мікрофон:

— Тімоні, починаємо за десять секунд!

У динаміках чути прискорене дихання жінки.

— Я готова.

Радж активує інжектор. Порівняно з тим, що було на платформі, устаткування Слейда значно краще. Тоді ще був потрібен лікар, який стежив за станом піддослідного й визначав момент, коли вмикати стимулятори. Тепер нове програмне забезпечення автоматично подає препарати, виходячи з показників на датчиках, що відстежують життєві функції, та вмикає електромагнітні стимулятори тільки тоді, коли відбувається викид диметилтриптаміну.

— Скільки часу до зсуву? — цікавиться Шоу.

— Це залежить від того, як організм відреагує на медикаменти.

Пішов рокуроній. За пів хвилини — тіопентал натрію.

Шоу схиляється до монітора, де на лівій половині відображено показники життєвих функцій Тімоні, а на правій — картинка з камери нічного бачення, встановленої у резервуарі.

— Серцебиття нижче від норми, але вигляд спокійний.

— Ви теж так виглядали б, зупини вам серце і не дай дихнути, — каже Гелена.

Усі стежать, як кардіограма Тімоні з хвилястої стає прямою.

Минають хвилини.

Цівка поту тече в Шоу по скроні.

— Це так довго? — запитує він.

— Так, — каже Гелена. — Ось скільки часу потрібно на те, щоб померти після зупинки серця. І будьте певні, їй цей час здається набагато довшим.

На моніторі, що відстежує стан стимуляторів, моргає напис: «ЗАФІКСОВАНО ВИДІЛЕННЯ ДМТ». Досі темна картинка мозку Тімоні вибухає світловим шоу, показуючи сплеск активності.

— Стимулятори вмикаються, — коментує Радж.

За десять секунд замість повідомлення про викид ДМТ з’являється нове: «РЕАКТИВАЦІЮ СПОГАДУ ЗАВЕРШЕНО».

Радж обертається до Шоу:

— Будь-якої миті…

Гелена раптом опиняється не біля термінала, а за столом для конференцій в іншому кутку лабораторії. З носа йде кров, у голові пульсує біль.

Шоу, Радж і Тімоні так само сидять за столом. Носи в усіх, крім Тімоні, в крові.

— Ну й ну! — сміється Шоу. Обертається до Раджа: — Вийшло! Все, сука, вийшло!

— Що ви зробили? — питає Гелена, досі намагаючись відсіяти хибні спогади від нових, справжніх.

— Ану згадуй позавчорашню стрілянину в школі! — каже Радж.

Гелена намагається пригадати ранкові новини, які дивилася останні кілька днів удома: натовпи школярів, евакуйованих зі школи, страшні відеоролики зі сценами трагедії, що розігралась у шкільній їдальні (зняті учнями на смартфони), вбиті горем батьки, що благають політиків вжити заходів, аби цього не повторилося, брифінги правоохоронців і стихійні мітинги, і…

Та нічого такого не було.

Тепер це просто хибні спогади.

Тепер усе було інакше.

Коли стрілець ступив на сходи, що вели до школи, з автоматичною рушницею AR-15 на плечі та чорною сумкою із самопальними бомбами, пістолетами та п’ятьма десятками обойм підвищеної місткості, куля натівського калібру 7.62, випущена з гвинтівки M40 з відстані близько трьох сотень ярдів, увійшла йому в потилицю та вийшла, пробивши ліве крило носа.

Ім’я людини, що спинила невдатного шкільного вбивцю, залишається невідомим навіть за добу, та весь світ прославляє небайдужого пильного громадянина.

Шоу переводить погляд на Гелену.

— Ваше крісло врятувало дев’ятнадцять життів.

Гелена не знає, що сказати.

— Послухайте, — говорить Шоу, — я розумію ваші аргументи, чому це крісло треба знищити й забути як кошмарний сон. Воно порушує природний хід речей. Але воно просто бере та рятує від смерті дев’ятнадцять дітей, а їхніх рідних — від страшних страждань.

— Але це…

— Гра в Бога?

— Саме так.

— А мати таку силу й не втрутитися — хіба це не те саме вдавання Бога?

— Ми не повинні мати такої сили.

— Але ж вона в нас є. Завдяки вашому винаходу.

Гелена здригається.

— Схоже, ви бачите в кріслі лише зло, якого воно може завдати, — каже Шоу. — Коли ви тільки починали це дослідження та проводили досліди на мишах, чим ви тоді керувалися?

— Мене завжди цікавила пам’ять. Коли мама захворіла на хворобу Альцгеймера, я хотіла збудувати пристрій, що зберігав би найважливіші спогади.

— Хотіли одного, а досягнули набагато більшого, — резюмує Тімоні. — Ви не просто зберегли комусь спогади. Ви врятували людям життя.

— Ви питали в мене, навіщо нам крісло, — подає голос Шоу. — Сподіваюся, цей день вам трохи показав, хто я такий і чим займаюся. Ідіть додому, насолоджуйтеся моментом. Ці діти залишилися живими завдяки вам.

Повернувшись до квартири, Гелена цілий день сидить у ліжку та стежить за останніми новинами про шкільну стрілянину, яка «не відбулася».

Учні, яких було вбито, стоять перед камерами й переповідають хибні спогади про бійню.

Чийсь заплаканий батько каже, що їде в морг на упізнання сина.

Вбита горем мати розповідає, що готувалася до похорону дочки, аж раптом опинилася в машині за кермом: вона везла дочку до школи.

Гелена розмірковує: це тільки їй здається, що в очах одного учня вона бачить іскорку божевілля?

Спостерігаючи, як світ намагається прийняти неможливе, вона запитує себе: що роблять прості люди, щоб зрозуміти це?