Рекурсія - Крауч Блейк Страница 12

Слейд припиняє міряти доріжку кроками та переводить погляд на Гелену.

— Доручіть групі забезпечення спорудити деприваційну капсулу. Нехай скооперуються із Сєрґєєм, щоб зробити її водонепроникною і придумати, як закріпити апарат реактивації на піддослідному, який перебуватиме в капсулі, заповненій водою.

— Для чого?

— Щоб ми отримали найдосконаліший варіант реактивації ремінісценцій, чого я, власне, й прагну.

— Але звідки ви могли дізнатися?..

— Коли зробите це, займіться тим, як зупинити серце піддослідного, поміщеного в деприваційну капсулу. — Гелена дивиться на Слейда так, неначе той здурів. Він говорить далі: — Що більший стрес переживає організм під час реактивації, то яскравіше сприймаються спогади. У надрах мозку є маленька, з рисову зернину, залоза — епіфіз. Вона допомагає організму виробляти речовину під назвою диметилтриптамін, або ДМТ. Доводилося чути про таку?

— Один із найсильніших психоделіків, які знає людина.

— Потрапляючи в наш мозок уночі в мікроскопічних кількостях, ДМТ формує наші сни. Але в момент смерті епіфіз вивергає кінську дозу диметилтриптаміну. Фірма закрилася — повний розпродаж. Ось тому люди й бачать перед смертю різні картини: то летять тунелем до світла, то перед ними пролітає все життя. Для отримання імерсивного спогаду, в який можна зануритись, мов у сон, нам знадобиться щось більше, ніж сон. Чи, якщо ваша ласка, набагато більше ДМТ.

— Ніхто не знає, що відбувається з розумом у момент смерті. І ви не можете знати, що це реально вплине на занурення у спогади. Це може просто вбити людей.

— Коли ви встигли стати такою песимісткою?

— І хто, по-вашому, зголоситься піти на смерть задля проекту?

— Ми повернемо їх до життя. Поспитайте в людей із команди. Я щедро заплачу за ризик. Не знайдеться охочих на платформі, я відшукаю їх деінде.

— А ви самі погодилися б лізти в деприваційну капсулу, щоб вам там зупинили серце?

Слейд похмуро посміхається.

— Коли вже процедура йтиме як по маслу? Безперечно! Тоді, і тільки тоді, ви зможете привезти на платформу свою матір і залучити все моє обладнання та всі свої вміння для систематизації та збереження її спогадів.

— Маркусе, будь ласка…

— Тоді, і тільки тоді.

— У неї дедалі менше часу.

— Ну, то працюймо!

Слейд розвертається і йде, Гелена проводжає його поглядом.

Досі ці ідеї крутилися десь на задвірках свідомості, і можна було преспокійно на них не зважати. Тепер вони стоять перед Геленою на повен зріст, і вже так просто не відкрутишся.

Слейд невідь-звідки знає те, чого не мав би і не міг би знати. Повні, до найменших подробиць, уявлення Гелени щодо проекціювання спогадів. Знає навіть, як сформульовано її заявку на патент, яку вона колись подасть. І те, що розв’язати проблему каталогізації спогадів можна за допомогою квантових процесорів. А зараз ще ця божевільна ідея: спинити серце, щоб підсилити ефект занурення.

Ще більше насторожують тонкі натяки Слейда, якими він неначе хоче показати, що знає те, чого знати не мав би. І щоб не виникало жодних сумнівів у його поінформованості й можливостях.

Тут раптом Гелені спадає на думку, що, коли ці суперечки між ними не припиняться, він одного прекрасного дня відмовить їй у доступі до реактиваційного обладнання.

Може, Гелені вдасться ублагати Раджа про всяк випадок створити їй резервний обліковий запис, про який ніхто не знатиме?

Вперше відтоді, як Гелена зійшла на платформу, в неї виникло запитання: чи в безпеці я тут?

Баррі

5–6 листопада 2018 року

— Сер? Вибачте, сер?

Баррі розліплює заспані очі. Якусь мить усе перед ним наче в тумані. Йому потрібно п’ять секунд, щоб зорієнтуватися, де він. Баррі зауважує погойдування потяга. Ліхтарі за вікном, які проносяться один за одним. Обличчя немолодого кондуктора.

— Ваш квиток? — запитує старий з незвичною поштивістю, немов прибулець з іншої епохи. Баррі довго не може знайти телефон, нарешті витягує його з внутрішньої кишені пальта, відкриває залізничний застосунок, дає кондуктору, щоб той відсканував штрих-код.

— Дякую, містере Саттоне. Вибачте, що розбудив.

Кондуктор проходить у наступний вагон, а Баррі помічає на дисплеї телефона чотири повідомлення про пропущені дзвінки, всі з одного й того самого номера: 934.

І одне голосове повідомлення.

Баррі вмикає відтворення, підносить телефон до вуха.

«Привіт, це Джо… Джо Берман. Гм… Чи не могли б ви зв’язатися зі мною якнайшвидше? Мені дуже треба поговорити з вами».

Баррі негайно передзвонює, і Джо відповідає після першого ж гудка.

— Детектив Саттон?

— Так.

— Ви де?

— Вертаюся потягом до Нью-Йорка.

— Ви повинні зрозуміти… Я й подумати не міг, що хтось дізнається… Мені ж обіцяли, що нічого такого не станеться, ніхто не знатиме.

— Ви про що?

— Я був наляканий. — Джо ледь не плаче. — Ви можете повернутися?

— Джо! Я в потязі. Але ви можете розповісти все телефоном.

Якийсь час він просто важко дихає у трубку. Баррі здається, що, крім дихання, чути ще жіночий плач, але до кінця він не впевнений.

— Я не мав так робити, — каже Джо. — Тепер я це знаю. В мене було прекрасне життя, чудовий син, але я був огидний сам собі.

— Чому?

— Бо тоді мене не виявилось поруч, і вона стрибнула. Я не міг собі пробачити…

— Хто стрибнув?

— Френні.

— Що ви таке говорите? Френні нізвідки не стрибала. Я ж тільки-но бачив її у вашому домі.

Крізь потріскування перешкод Баррі чує, як Джо розридався.

— Джо, ви знали Енн Восс Пітерс?

— Так.

— Звідки?

— Ми були одружені.

— Що?

— Енн кинулася з хмарочоса через мене. Я побачив в оголошеннях рекламу: «Хочете все виправити?» І номер телефону. Я й подзвонив. Енн казала, що в неї синдром хибної пам’яті?

— Так.

«І в мене вже теж».

— Схоже, зараз його маєте й ви. Кажуть, передається через спілкування…

Джо сміється, але цей сміх сповнений жалю та ненависті до себе.

— СХП — зовсім не те, що думають про нього люди.

— А ви знаєте, що таке СХП?

— Звичайно.

— То розкажіть.

Джо замовкає, і на мить Баррі здається, що зв’язок урвався.

— Джо, ви як? Мене чуєте?

— Так, чую.

— Ну то що таке СХП?

— То все через мене і людей, які вчинили так само, як я. І далі буде тільки гірше.

— Чому?

— Я… — Довга пауза. — Не можу пояснити. Це звучить як божевілля. Треба самому все побачити.

— Як це зробити?

— Коли я телефонував за оголошенням, мені поставили телефоном кілька запитань, а тоді відвезли в готель на Мангеттені.

— Джо, на Мангеттені повно готелів.

— Тільки не таких, як цей. Туди не можна просто взяти й зайти. Тебе туди запрошують. І єдиний вхід до готелю — через підземний гараж.

— Ви знаєте, яка це вулиця?

— Східна П’ятдесята, між Лексінгтон-авеню і Третьою. В тому кварталі ще нічна перекусна.

— Джо…

— Це всемогутні люди. У Френні був зрив, коли вона все згадала, і вони одразу дізналися. Приїхали, стали мені погрожувати…

— Хто вони?

Без відповіді.

— Джо? Джо?

Той відключається.

Баррі набирає знову, але механічний голос пропонує йому залишити голосове повідомлення.

Він дивиться у вікно, але там тільки темрява. Час від часу її розганяють вогні в будинках і на залізничних станціях, що проносяться мимо.

Баррі вертається думками до альтернативних спогадів, які наринули на нього в перекусній. Вони і досі тут. Вони — не реальні, але такі самі реалістичні, як і решта, і Баррі не в змозі осягнути цей парадокс.

Баррі оглядає вагон: єдиний пасажир у ньому — він.

Єдиний звук — стукіт коліс по рейках.

Рука торкається сидіння, пальці ковзають по оббивці.

Баррі видобуває гаманець і роздивляється своє водійське посвідчення, зареєстроване у штаті Нью-Йорк, і свій жетон нью-йоркського детектива.